Київ, 23 травня 2001 - Михайло Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року у Тифлісі. Його батько і дід були професійними військовими, а мати походила з грузинського княжого роду Русієвих-Корчебашевих. Військову освіту Михайло отримав у Омському кадетському корпусі, Павлівському військовому училищі та академії Генерального штабу російської армії.
1904 року Омелянович-Павленко під час боїв на російсько-японському фронті командував ротою, а під час Першої світової війни – гвардійським полком. Після тяжкого поранення він очолював гвардійські навчальні та запасні частини Петрограда і Одеси.
З початком Української революції Омелянович-Павленко був інспектором Військового Секретаріату УНР, командував бригадою у Катеринославі та дивізією у Полтаві. Він був обраний кошовим отаманом Запорізького козацтва і брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського.
10 грудня 1918 року генерал-майор Омелянович-Павленко перебрав командування Українською Галицькою Армією, яка воювала з польським військом за Галичину. За власними спогадами, він був для цієї посади «трохи замолодий і у своїй праці спирався більше на вроджену інтуїцію та родинні традиції». 1 березня 19-го року, після закінчення українсько-польського перемир’я, Омелянович-Павленко видав наказ про наступ, який закінчувався словами: «Хай нас розсудить залізо і кров!».
9 червня диктатор Євген Петрушевич звільнив Омеляновича-Павленка з посади командувача. Він повернувся на Наддніпрянщину, восени був призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії Української Народної Республіки. 6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий похід українського війська по тилах білої та червоної російських армій, а у травні 20-го року разом з польським військом визволяв Київ від більшовиків.
Після поразки Української держави Омелянович-Павленко жив у Чехо-Словаччині. 45-го року він переїхав до Берліну і був там призначений міністром військових справ в Уряді УНР на еміграції. Генерал-полковник Омелянович-Павленко помер 29 травня 1952 року в Парижі.
1904 року Омелянович-Павленко під час боїв на російсько-японському фронті командував ротою, а під час Першої світової війни – гвардійським полком. Після тяжкого поранення він очолював гвардійські навчальні та запасні частини Петрограда і Одеси.
З початком Української революції Омелянович-Павленко був інспектором Військового Секретаріату УНР, командував бригадою у Катеринославі та дивізією у Полтаві. Він був обраний кошовим отаманом Запорізького козацтва і брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського.
10 грудня 1918 року генерал-майор Омелянович-Павленко перебрав командування Українською Галицькою Армією, яка воювала з польським військом за Галичину. За власними спогадами, він був для цієї посади «трохи замолодий і у своїй праці спирався більше на вроджену інтуїцію та родинні традиції». 1 березня 19-го року, після закінчення українсько-польського перемир’я, Омелянович-Павленко видав наказ про наступ, який закінчувався словами: «Хай нас розсудить залізо і кров!».
9 червня диктатор Євген Петрушевич звільнив Омеляновича-Павленка з посади командувача. Він повернувся на Наддніпрянщину, восени був призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня – командувачем Армії Української Народної Республіки. 6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий похід українського війська по тилах білої та червоної російських армій, а у травні 20-го року разом з польським військом визволяв Київ від більшовиків.
Після поразки Української держави Омелянович-Павленко жив у Чехо-Словаччині. 45-го року він переїхав до Берліну і був там призначений міністром військових справ в Уряді УНР на еміграції. Генерал-полковник Омелянович-Павленко помер 29 травня 1952 року в Парижі.
